Пацифікація — акт геноциду Української нації!
Пацифікація, або ж умиротворення — це репресивна політика Польської влади щодо українського населення Галичини, яка проводилася в 1930 році.
Після окупації Польщею Західноукраїнської Народної Республіки, 14 травня 1923 року Ліга Націй офіційно закріпила території Східної Галичини за поляками на умовах надання цим землям автономії. Польська влада проігнорувала вимогу та почала здійснювати асиміляцію місцевого населення та знищення національної ідентичності. У відповідь на дії поляків новостворена Організація Українських Націоналістів почала проводити протестаційні акції у вигляді здійснення саботажів. Упродовж 12 липня — 24 вересня 1930 відбувся 191 акт саботажу, виступи розпочалися нападами на маєтки знаних особистостей, польських генералів і урядовців, згодом поширилися на майно колоністів, руйнування шляхової, залізничної інфраструктури й телефонних комунікацій. Метою ОУН було підірвання авторитету польської влади в Галичині, відбиття бажання у польського населення продовжувати колонізацію та актуалізація українського питання на світовій арені.
Прикриваючись наміром «припинення терористичної діяльності ОУН», а насправді прагнучи остаточно зламати український дух та усунути політичних опонентів перед виборами до Сейму, 1 вересня 1930 року польська влада на чолі з Юзефом Пілсудським ухвалює рішення про «умиротворення» українців Галичини.
До пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції, полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено разом десять ескадронів кавалерії.
Як правило пацифікація проходила за однією «програмою»: загін поліції у 80-150 чоловік оточував село. Після цього командир загону ділив своїх підлеглих на окремі групи. Спочатку від сільської управи вимагалося видати зброю, вибухові матеріали, назвати прізвища підозрілих осіб та заборонялось жителям села лишати свої будинки та виходити на вулицю.
Українська громадсько-політична діячка тих часів Рудницька Мілена Іванівна події «умиротворення» згадувала так: "Відділ військової або поліційної кінноти в числі 100–200 осіб нападав несподівано, здебільша нічною порою, на село. Офіцер, комендант експедиції, заїздив до громадського уряду і, на основі списку, що його дістав у повітовому старостві, викликав найсвідоміших селян і селянок, головно тих, які були активними діячами місцевих українських товариств. Коли вони збиралися, офіцер подавав їм до відома, що впродовж двох–трьох годин громада мусить зложити означеної шкали контрибуцію (сільськогосподарські продукти, худобу, домашню птицю тощо), інакше село буде зрівняне з землею. Після того, як селяни звезли перед громадський дім "контрибуцію", провідників села вели до якоїсь стодоли або на толоку за селом і там їх в нелюдський спосіб били. З людей здирали одяг, клали їх по черзі на землю або на лавку, кілька військових притримували жертву, двоє інших ставали по її боках і грубими палицями або нагаями били, поки людина не втрачала притомности. Тоді побитого зливали холодною водою, щоб прийшов до свідомости, і продовжували екзекуцію до чергового зомління. 100–200 ударів становили норму. Між катованими були також жінки, старці і підлітки, часто священики й інші місцеві інтелігенти.»
Також поляки принижували національну гідність українців, заставляли їх вигукувати «Хай живе Польща!», співати Польський гімн, цілувати землю, називаючи її польською, масово нищилися будь-які прояви українства, піддавалися нарузі портрети Івану Франку і Тарасу Шевченку, могили Січових Стрільців, написи українською мовою, література. Була заборонена діяльність таких організація як «Просвіта», «Луг», «Сокіл», «Пласт». Ліквідовувались будь-які прояви освітнього, культурного чи громадського життя Українців, хоча офіційно польський окупаційний режим визначав головним об’єктом "пацифікації" ОУН та УВО.
В часи Другої Світової війни саме "пацифікація" стала одним з найвагоміших чинників трагедії кривавих польсько-українських протистоянь. Адже, коли спалахнула Друга Світова війна, і вчорашня союзниця Совєтів і Третього Райху Польща була між ними пошматована навпіл, то поляки замість того, щоби боронити свою країну від загарбників, завзято заходились здавати нацистам Гебреїв та палити й вирізати українські села на Волині, Підляшші, Берестейщині, Холмщині, Надсянні та Лемківщині. Зрештою, у 1943 році терпець Українців нарешті урвався і селяни, за підтримки УПА, почали чинити спротив польським шовіністам. Натомість польські шовіністи, часто за підтримки совєтського НКВД або ж нацистів, ще більш посилили свою аґресію!
Під кінець ІІ Світової війни ляхи влаштували справжній геноцид Українців…
В березні 1944 року поляки розпочали так звану "Грубешівську революцію" — етнічну чистку Українців на Холмщині.
Упродовж двох днів 9 та 10 березня 1944 року в селі Сагринь, що на Холмщині у Польщі, було убито і закатовано, за одними даними, понад 800, за іншими — 1240 Українців, в тому числі понад 100 дітей. Це лише одне село! Таких сел можна перераховувати довжелезним чорним списком не одну тисячу… В мертву пустелю зі згарищами хат перетворився за якийсь тиждень величезний український етнічний терен Холмщини в межиріччі Буга і Вепра (Західний Буг і "Вепш" — так ляхи обізвали українську прикордонну ріку Вепр). Така ж доля чекала Підляшшя і Лемківщину, палали села й містечка на Волині…
Зрештою етнічна чистка і польський геноцид Українців завершились "остаточним вирішенням українського питання" — кривавою акцією "Wisła" — насильницькою депортацією корінного українського населення з етнічних українських теренів так званого Закерзоння, котре товаріщ сталін "подаріл" вже совєтській Польской Народной Рєспублікє…
"Пацифікація" є всього лиш одним з епізодів тривалого польсько-українського протистояння 1918—1947 років, проте, після польської окупації 1919 року саме "пацифікація" дала старт чисельним безкарним масовим етнічним чисткам, що зрештою переросло у справжній геноцид Українців польськими окупантами.
Навіть нині оцінка пацифікації польськими та українськими істориками й публіцистами в більшості діаметрально протилежна.
Офіційна українська історіоґрафія нині толерантно зве ті події "Волинською трагедією". Офіційна ж польська "історіоґрафія" не панькається й зве ті події "Rzeź wołyńska" ("Жечь волинска"), "Ludobójstwo" ("людобуйство") — такі й тільки такі терміни використовують в Польщі! "Rzeź wołyńska" — це пресловута "волынская рєзня", а "Ludobójstwo" — "геноцид"! Винні, звісно ж, "украйонці"!
З 1918-1947 рр. 700 тисяч примусово вигнаних з рідної землі Українців, півмільйона вбитих Українців за чверть століття польської окупації — все це Польща категорично не визнає! Тому ми, як нащадки своїх предків повинні пам’ятати про звірів, які катували, нищили, вбивали наш люд, тільки зате, що вони любили й шанували свою мову, культуру, віру, традиції; все те, що підтверджувало їхню національну самоідентифікацію
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів!
Джерела:
https://porokhivnytsya.com.ua/.../pacyfikacja_polskyi.../
http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DB...
http://tnu.edu.ua/.../normati.../tnuistorctenia012017.pdf...
http://elartu.tntu.edu.ua/.../Conf_2011v2_Lapovets_I...
https://te.archives.gov.ua/.../282-patsyfikatsiia-u...
Служба новин і повідомлень ВО «Тризуб» ім. С. Бандери
