Петро ІВАНИШИН: Найвищі буттєві вартості: Свобода
До тріади найвищих буттєвих вартостей, що формують наш дух, нашу ідентичність, наш світ, окрім Бога й Батьківщини, належить Свобода. У філософсько-науковому просторі свободу відносять до постійних та незмінних реальностей і розглядають передусім у трьох основних аспектах. По-перше, як “свободу від чогось” – свавілля, незалежність від чогось (наприклад, від тиранії чи колоніальної залежності). По-друге, як “свободу для чогось” – усвідомлену необхідність, готовність виконати потрібне (наприклад, підкорення військовій дисципліні задля перемоги над ворогом). По-третє, як “свободу в ім’я чогось” – вищу посвяту чомусь (наприклад, чернечий послух задля служіння Господові або жертвування дружньо-родинними зв’язками і матеріальними зисками у справжнього політика-провідника заради блага Батьківщини). Християнське “раб Божий” чи “раби волі” в Івана Франка є формулами найвищого ступеня свободи, доступної не всім.
У цьому третьому значенні розуміння свободи перегукується із трактуванням її як суті альтруїзму (турботливості, піклування про інших), історичності (бо спонукає людину прислухатися до місії, що посилає її в історичне буття, в “долю народу” (Н.Аббаньяно)), зрештою, як істотної ознаки істини буття. Не випадково в українській класичній філософії справжня людина – не егоїстичний пан, раб чи маргінал. Вона віддана Богові, прислухається до історичної місії власного народу, України, не панує над оточуючими людьми та речами, не визискує, а турботливо, по-пастирськи оберігає їх в архетипному шевченківському просторі миру – “садка вишневого коло хати”. Тому свободу справедливо розглядають як сутність буття людини. Прикметно, що християнські мислителі говорили про свободу волі людини, філософ Іммануїл Кант вважав, що добра людина “має бути вільною”, а історик Леопольд фон Ранке трактував свободу як “джерело всієї людської поведінки”.
Однак, як слушно твердив український філософ Ярослав Стецько, “нема свободи людини без свободи народу” і навпаки. Тому свободу розглядають і як сутність буття народів, націй чи Батьківщин. Давньогрецький історик Фукідід писав: “Я не картаю афінян за бажання правити іншими людьми… але я картаю інших за те, що дозволяють правити собою”. Римський історик Тит Лівій наголошував, що “народу свобода дорожча всіх благ на світі”. Не випадково й відомий італійський філософ Джузеппе Мадзіні переконував своїх бездержавних земляків у тому, що передумовою соціального звільнення є звільнення національне, вирішення національного питання: “Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо спочатку не завоюєте Країну для себе…”. Таку справедливу, національно-визвольну боротьбу Тарас Шевченко завжди осмислював як священний і славний чин, Божу справу: “Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава / І воля святая!” (“Кавказ”). Цікаво, що один з етнонімів українців пов’язаний із козаками (“Ще як були ми козаками…” (Т.Шевченко)), що означало “вільну людину”. Природно, що на цій рисі народного характеру постійно наголошували й чужинці, такі як француз Гійом де Боплан.
Надійно гарантувати окремій людині й цілому народові вільний, самобутній і всебічний розвиток може лише захищений політичний простір – національна держава. Так про це писали вдумливі мислителі від Платона, Аристотеля й Цицерона до Н.Макіавеллі, Й.Гердера й М.Вебера. Наприклад, Аристотель саме грецьку державу-поліс, а не варварські імперії, вважав передумовою повноцінного розвитку вільної людини як “політичної істоти”. Гердер, опонуючи імперському мультикультуралізмові, вказував, що “найбільш природною державою є держава, котра складається з одного народу з єдиним національним характером”. А Геґель, саме народи у формі держав розглядав як історичні сили, тому основною метою національного буття вважав прагнення “бути державою і підтримувати себе”. У поетичній філософії Т.Шевченка символом національної держави стала “своя хата”, в якій тільки й може вільно, відповідно до власної істини (“правди”) й захищена власною “силою”, проживати нація як мегародина: “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”.
Свобода народу стосується не лише зовнішнього, а й внутрішнього політичного буття. У цьому сенсі йдеться про забезпечення влади нації над собою, про уникнення деспотії, тиранії, диктатури чи тоталітаризму, про створення справедливої системи політичного устрою, котру український мислитель Микола Сціборський влучно назвав “націократія”. Йдеться про ту форму державного ладу, котра, на думку античних авторів, повинна забезпечувати загальне благо, вільний розвиток народного буття: монархія, аристократія, політія чи народовладдя (на противагу егоїстичним системам, що приводять до внутрішнього поневолення: тиранії, олігархії, псевдодемократії чи охлократії). Давньогрецький історик Полібій і згодом французький філософ Еміль Фаґе говорили в цьому зв’язку про тип змішаного врядування, а Іммануїл Кант про республіканський устрій. У політичній філософії Василя Іванишина йдеться про “національне народовладдя”, котре він протиставляв поневолювальній, космополітичній демократії неоколоніального типу, й окреслював як систему обраної влади, що є носієм національної ідеї народу й котра “діє не в інтересах тільки якогось класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави”.
Для суспільно-політичного втілення вільного типу буття, свободи в ім’я вищих буттєвих вартостей, треба, щоб і окремі індивіди, і національні колективи засвоювали не поневолювальні доктрини лібералістичного, комуністичного чи нацистського типу – імперіалістичні або космополітичні, а випрацьовували власні свободотворчі світоглядні системи – ідеології національної свободи. Від часів Гердера й Фіхте такі базовані на національній ідеї суспільні світогляди, ідеології називають націоналізмом. Це той тип світогляду, котрий український мислитель Дмитро Донцов називав “самовладдям нації” і котрий обмежує свавілля локальних егоїстів-деспотів і світових тиранів, котрий приводить людину до звільнювального послуху долі народу та Господньому задумові, робить її не визискувачем, а “пастирем буття” (М.Гайдеґґер), котрий руйнує імперії та космополітичні колонії і творить національні держави, котрий сприяє порозумінню між народами на паритетних засадах. На думку творців “Молодої Італії”, націоналізм випливає з національного імперативу: “Жодна батьківщина не сміє перебувати в неволі, тиранію треба ненавидіти та поборювати мечем і кров’ю”. Не випадково гаслом боротьби українських націоналістів в ОУН та УПА було: “Свобода народам! Свобода людині!”, а кінцеву політичну мету національної революції Степан Бандера формулював як “повне визволення від загарбницького і насильницького імперіалізму московської нації” та “побудову суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу”.
Український та світовий історичний досвід переконує, що бездержавний і підневільний народ не може діяти за законами Божими чи національними, бо приречений виконувати волю деспота-поневолювача. І досвід рабів-московитів тут дуже сумний та повчальний. Тому наша війна за Свободу – це війна за свободу людини, нації, Батьківщини, це наш християнський і національний обов’язок. Бо, як підкреслював В.Іванишин, немає для людини і народу перспективи “вдосконалення і розвитку без Свободи, немає Свободи без обов’язків перед Богом і нацією”. Оскільки кацапські нелюди-орки прийшли на нашу землю не просто вбивати і грабувати, а й знищити нас як народ, – гасло “Свобода або смерть!” було і залишається для українців абсолютним категоричним наказом. Бо передусім воюємо за нашу ідентичність, за національний дух, за наш український світ – за Бога, Батьківщину і Свободу!
13-14.04.2022 р.
Петро Іванишин,
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
